Аллочка та її янгол-охоронець

Він взяв її на руки і поніс через увесь будинок на залите по-весняному лагідним січневим сонцем подвір’я. Вона трохи ніяковіючи, посміхалася нам, ховаючи у куточки небесних очей своє щастя і… невимовну муку, яку намагалася приховувати і протягом наступних трьох годин нашого спілкування. Він посадив її у інвалідне крісло. До її скалічених хворобою ніг одразу підбігла домашня улюблениця синьоока хаскі Еля. Собака раділа і тулилася до своєї хазяйки, синок одразу пірнув під мамине крило, а чоловік усе намагався вгамувати чотирилапу добрячку для спільного фото про нашу першу зустріч на їхньому новому місці постійного проживання у Якимівці.

Лише півроку назад родина Абдуллаєвих поселилася у власному будиночку по вулиці Мостовій на березі Малого Утлюка. Молоде подружжя разом із двома синами — 9-річним Алімом та 4-річним Рамілем — одразу взялося облаштовувати свій побут. Голова родини Талиб власноруч завів воду у господу, облаштував у будинку санвузл із ванною кімнатою, освіжив шпалери на стінах і понаприкручував поличок і ручок-тримачів по всьому будинку, щоб його Аллочці було зручніше пересуватися по господі. Нині він — люблячий чоловік та турботливий батько, всю домашньо-хатню роботу і турботу про своїх взяв на себе. Його Аллочка, після перенесених трьох десятків хірургічних операцій за чотири роки і фактичної прикутості до ліжка, особливо у післяопераційні перші триместри, заново вчиться самостійно пересуватися. А враховуючи її захворювання з двох років на ДЦП, робити їй це нині не так-то й просто. Але вона не здається і не складає руки, маючи надію, що і цього разу їй все вдасться зробити. Тим більше, у неї щомиті така надійна підтримка — її мужчини.

Колись їй, двадцятирічній киянці із ДЦП із ходулями у руках і величезним бажанням-впевненістю довелося доводити всьому суспільству, а особливо найріднішим (батькам і сестрі із братом), свою необмеженість і можливість до самореалізації. Ось так Аллочка, а тільки так у розмові завжди називає її чоловік, прокоментувала моє запитання про наявність у її дитинстві вільного часу і свободи: «На счёт свободы как получилось, так что я стала отдельно жить от родителей. Я после 20 лет ушла снимать комнату. Я понимала, что если там останусь, то ничего не смогу достичь в жизни. Родители у меня из тех людей, которые считают, что раз ты инвалид — значит никому не нужен. И нигде ничего не добьешься. А я наоборот, я верила, что я смогу жить самостоятельно, работать. И то, что я хожу с ходунками — это не причина сидеть и ждать, пока за тобой будет смотреть брат или сестра. Тем более, я не хотела родным быть обузой. Я знала, что у них будут свои семьи, свои дела».

Про батьків своїх і брата із сестрою Аллочка говорить із теплотою, але дуже мало і… неохоче. Мами вже четвертий рік немає серед живих, із батьком і братом зв’язок практично втрачений, сучасні технології допомагають спілкуватися із старшою сестрою і племінником. Так що тепер її світ — це чоловік і сини. Вони — її велика внутрішня гордість! І не дарма. Про Талиба, гадаю, вже після перших рядків моєї розповіді говорити зайвий раз не потрібно. Пишається Аллочка успіхами свого первістка. Учень 4 класу школи №2 Алім швидкими кроками опановує українську мову навчання. Він не відвідував дитячого садка, його дошкільною підготовкою Аллочка займалася самостійно, а тепер вона готує до школи молодшого сина. Нові знання Рамільчик закріплює із старшим братом або за малюванням, або на холодильнику — імпровізованій «класній магнітній» дошці.

Окрім іншого, мама прививає своїм синам художній смак і навички малювання. Сама Аллочка оволоділа технікою петриківського розпису і, коли є вільний від кухонних клопотів та роботи у соцмережах час, вона для душі розписує кухонне приладдя і дарує своїм друзям. Одну із перших своїх робіт вона подарувала своєму лікарю, який разом із помічником протягом чотирьох років заново перебирав по частинках її викривлену хворобою і падінням праву ногу. Це саме він, турецький травматолог, який періодично практикує у одній із клінік Баку, подарував молодій жінці надію на життя без знеболювальних. А про це згодом.

Після одруження молодята спромоглися придбати під Києвом занедбану алкоголіками квартиру без опалення і комунікацій (друг родини на себе оформив кредит, а подружжя його виплатило).  Талиб у той час, перебиваючись тимчасовими заробітками (у столиці не всюди офіційно брали на роботу іноземця із посвідкою на проживання), робив ремонт у їхній квартирі, а Аллочка, не покладаючи викручених хворобою рук, працювала у Інтернеті і доглядала за первістком. Молода жінка на ходулях вправно давала ладу і собі, і синові. У цей час свекруха стала наполягати на живому знайомстві із родиною сина (до цього знайомилися і спілкувалися через Інтернет). Аллочка із сином поїхала у Баку, а Талиб продовжував працювати у Києві і завершувати ремонт у квартирі. Родина старших Абдуллаєвих мешкає на четвертому поверсі. І цю висоту майже героїчно наша співрозмовниця підкорювала щоденно, коли виводила сина на прогулянки. Одного дня у квартирі Аллочка втратила опору і впала. У результаті падіння пошкодила кульшовий суглоб  і отримала новий екзамен на випробовування.

Після довгих пошуків лікаря, який би згодився взятися за її лікування, після неймовірної кількості розчарувань, завдячуючи провидінню, друзям і силі всесвітньої мережі, Аллочка нарешті зустрілася із тим самим турецьким фахівцем. Київські специ мало того що не допомогли на ранній стадії захворювання, так ще й не повернули авансовий платіж за обіцяне лікування; серед бакинських не знайшлося фахівців, які б узялися оперувати; іранські спочатку погодилися взятися за роботу, але після приїзду Абдуллаєвих у клініку не знайшлося особи, яка б гарантувала повноцінний рух пацієнтки; німецькі (і туди направляли історію її хвороби) винесли вердикт, що стан пацієнтки уже невиправний. А ось турецький взявся. І допоміг! Після першої зустрічі із своїм хірургом, молоді люди разом із армією друзів через Інтернет і республіканське телебачення роками збирали кошти на всі операції і реабілітацію Аллочки. У цей час Талибу на батьківщині вдалося знайти роботу. Молоде подружжя винаймало житло на першому поверсі недалеко від Аллочкиної свекрухи, і та, як могла, допомагала дітям і уже двом онукам.

Все життя Абдуллаєвих стало на орбіту навколо оперованої час від часу ноги Аллочки. Кожен день, кожен рух перетворилися на іспит, який подружжя Абдуллаєвих складало і складає у любові і повазі один до одного і національних звичаїв. З часу переломного падіння пройшло 8 років. Азербайджанський вологий клімат не підійшов молодій жінці, і Аллочка зі своїми чоловіками вирішили повернутися жити в Україну. Як я вже казала, за цей час родина поповнилася ще одним сином, тому жити у однокімнатній квартирі було б тіснувато, тож вони продали квартиру під Києвом і придбали помешкання із більшою житловою площею. Через соцмережі обрали нашу Якимівку і вже за короткий час звили тут гніздечко, у якому свою кохану жінку та синів надійно оберігає чоловік, друг, надія, опора, янгол-охоронець.

Читачі звичайно звернули увагу на те, що я пропустила історію знайомства Алли і Талиба. Зізнаюся, я зробила це навмисно, бо вона заслуговує на те, щоб стати темою окремої розповіді. Ще у 13 років наша героїня змінила віросповідання. Поштовхом до цього стала та сама жага до самостійності та самореалізації. Коли Алла вже була підлітком, у теплу пору року батьки виносили її із квартири на вулицю, і вона там просиджувала годинами. Там же, на вулиці, із нею додатково індивідуально займалася єдина у її житті вчителька початкових класів, яка із Аллочкою ретельно пройшла всю програму семи класів. А потім батькам набридло слухати поради педагога про те, що дівчині треба отримувати повноцінні знання і соціалізуватися (інклюзію тоді у загальноосвітніх школах не практикували), і вони (батьки) забрали документи Аллочки із школи і відмовилися від послуг вчительки.

Одного разу під час такої імпровізованої погулянки до дівчини підійшов чоловік і почав розповідати про іслам. Її нова інформація зацікавила. Вона знайшла у столиці єдину мечеть, а там знайшла однодумців. Через багато років, коли їй довелося шукати нове зйомне житло, вона через соцмережі познайомилася із Талибом. Він та його старша сестра працювали у Москві і жили у передмісті. Прослідкувавши за довгими спробами дівчини-інваліда знайти через Інтернет квартиру, хлопець запропонував прихисток і навіть пообіцяв видати її заміж із калимом. Так вони заочно познайомилися. У той час дівчині запропонували роботу комп’ютерником у Дагестані і їхати вона мусила через столицю сусідньої держави. Тож Алла вирішила заїхати в гості до Талиба із сестрою. Хотілося їй познайомитися особисто із людиною, яка написала їй, що буде завжди поруч, навіть, якщо вона буде у інвалідному кріслі. Вона думала, що на один день зробить зупинку у Підмосков’ї, а знайшла там свою надійну половинку. Для Талиба вирішальним у його виборі стала її віра і велика сила духу.

Тетяна БЕЛИМЕНКО

Фото автора та із родинного альбому Абдуллаєвих.

Від редакції: Познайомитися із новими земляками нам допомогла співробітниця однієї із селищних соціальних служб. Вона саме проводила обстеження житлово-побутових умов і матеріального стану родини Абдуллаєвих. А він (матеріальний стан) сім’ї із 4 осіб складає… 2225 гривень (соціальна допомога інваліда з дитинства 1-ої групи, і більше ніяких офіційних доходів, хоча б доведених до мінімальних державних соціальних стандартів для найуразливіших верств населення). Родина із двома дітьми викручується таким мізерним коштом. Глава сімейства нині фізично не має можливості працювати — його Аллочка потребує постійного догляду. Старшого сина щоденно до школи треба відвести-забрати, молодшого проконтролювати, доки стане «до навчання» біля матері, яка підпрацьовує за комп’ютером. Вона заочно оволоділа навичками майстра із налаштування ПК, може допомогти у наборі текстів (на кшталт дипломних і курсових), може замінити тріснуте скло чи панель на телефоні та проводити інші операції із мілкою побутовою технікою. Але домашні підробітки і пенсія не покривають потреб на оплату зимових комунальних послуг. Помешкання на Мостовій офіційно обладнане електричним обігрівом. Мають Абдуллаєви 3000 кВт за пільговою ціною, але ж ця ціна значно більша, ніж весь дохід родини. До листопада вони справно платили за світло, але на початок нового року утворився борг із 7 тисяч гривень. Аллочка із Талибом фізично його погасити не мають змоги, а по переду ще мінімум чотири місяці опалювального сезону.

Про складну ситуацію у цій родині служби повідомили селищному депутату від цієї території. Юля Гожиєнко разом із головним бухгалтером ТОВ “МЛАЗ” Мариною Мокрицькою зустрілися із Абдуллаєвими і… взяли їх під свою опіку на громадських засадах. Особисто проконсультувалися у совбeзі про правила переадресації особових справ (може бути більше двох місяців, і тоді родині не буде виплачуватися навіть пенсія — там знялися за заявою, тут не взяті на облік), у тeрцeнтрі (ЛФК і масаж), у лікарні (висновки ВКК) і РEМі (розстрочення заборгованості), знайшли пічника, який на наступний день перебрав і прочистив піч у будинку, МЛАЗівськими брикетами розтопив її і навчив господаря (жителя мегаполісів) дідівським способом обігрівати житло. Таким чином тимчасово призупинили проблему накопичення боргу за електроенергію. Розстрочку Абдуллаєвим надали всього на три місяці, але точно не відключать світло за борги! З цією ж метою звернулися за матеріальною допомогою до селищної ради і РДА. Познайомили Аллочку із працівниками територіального центру, адже саме для допомоги таким особам і створювалася ця організація: найближчим часом кваліфікований спеціаліст з масажу буде проводити з Аллочкою заняття з ЛФК і такого потрібного її прооперованим кінцівкам відновлювального масажу.

Та найбільшу надію мають Абдуллаєви, що хоч у Якимівці вони зможуть оформити документи на догляд за особою, яка потребує постійного стороннього догляду, та  гарантовані державою соціальні виплати малозабезпеченій родині.

P.S. Доки ми перебували на гостині на Мостовій (тільки-но ми розмістилися для розмов, Талиб нам приготував чай із пряниками), на подвір’я наших знайомих невідома жінка занесла відерко із запареною кашею для тварин. Ми лиш багатозначно переглянулися, а Талиб пояснив: «Це наша сусідка. Обігрівати своє помешкання вона не має змоги, тож на зиму перебралася до сестри, а на подвір’ї залишився її пес на прив’язі. Тепер вона двічі на тиждень приносить приварки для дворового сторожа, а нові її сусіди щодня годують чужого пса!

…. Чомусь я особисто впевнена, що познайомившись ближче, можна буде знайти ще багато нових штрихів до родинного портрету дружньої сім’ї Абдулаєвих із Мостової .

Не залишаймося байдужими  у суспільстві і слабкодухими самі із собою!