29 октября 2018 Область, Район 262  0 

Якби знали пани, як діють підпанки. Або хамство по-водійськи


Неодноразово на сторінках нашого видання читачі піднімали питання то  незадовільного стану транспортних засобів на атманайському маршруті, то малої кількості рейсів у цьому напрямку, і, як результат, переповненості авто і незаїздів до цілих населених пунктів, як от Володимирівка, або не підбирання пасажирів у Андріївці і Вовчанському. Інколи жителі усіх сіл по маршруту скаржилися до органів влади, інколи зверталися за допомогою до районки. Керівники транспортного підприємства, коментуючи той чи інший факт порушення правил перевезення пасажирів і безпеки руху, кожного разу наголошували на занедбаному стані доріг по маршруту і НЕРЕНТАБЕЛЬНОСТІ маршруту. Мовляв, низький пасажиропотік, а ще й перехідна із року в рік державна заборгованість за перевезення пільгових категорій пасажирів. Так зазвичай звучали офіційні відповіді посадових осіб. Менш багатослівними, але мало не пророками, виступали водії маршруток: «Радійте, хоч таким авто! І ці можуть познімати із рейсу, бо НЕ ВИГІДНО!»

Нещодавно автору по роботі довелося скористатися послугами автоперевізника по згаданому маршруту. Уже із самого рання відрядний день заблищав переливами неабияких емоцій. О 5:55 у Якимівці маршрутка була, як штик. Навіть місць для сидіння у п’ятницю знайшлося якраз усім бажаючим їхати, в основному до Запоріжжя (у Мелітополі зійшло аж 5 осіб). Автор їхав на навчальний семінар, організований у співпраці із європейськими партнерами. Зазвичай організатори одноденних тренінгів забезпечують учасників харчуванням і компенсацією витрат на дорогу при наявності підтверджуючих документів. Віддавши водієві дві сотні гривень (інформація про вартість проїзду як на автостанції, так і у маршрутці, була відсутня) одразу замовила послугу: до Запоріжжя і квиток, будь ласка. Відповідь приголомшила: із Мелітополя! Я не погодилася і, присівши на вільне місце, наполягала на своєму: я оплатила послугу від Якимівки до Запоріжжя, а ви як перевізник зобов’язані надати квиток!

Водій розумів, що мої вимоги є законними, але зовсім не зручними для нього, і він «підтягнув» собі на допомогу решту пасажирів. По-перше, оторопіло намагався повернути отримані від мене нерозмінні дві сотні, порадив особисто мені придбати квиток у касі (касирка якраз цим рейсом під’їхала на роботу і на 6-ту годину ранку каса була відкритою (!), що на моїй пам’яті було вперше). Потім і взагалі припинив збирати кошти із якимівських пасажирів, які стояли на вході. А мені уже ультимативно: або квиток із Мелітополя, або я з вас візьму плату ДО Мелітополя (новий варіант), а там як хочте. Я не погодилася, бо мені ж потрібен повний квиток. І тут прозвучала перша сакраментальна фраза від водія: «Женщина, вы задержуете людей!» А за нею шквал негативних звернень на мою адресу із боку пасажирів: типу, найрозумніша, нам треба їхати, не подобається — шукай іншого перевізника, ми без квитків їдемо, а тобі треба — йди до каси (це від безвусого юнака, який подовгу і дратівливо для оточуючих не брав слухавку із дзвінком від матері, нібито поспішав на пологи до дружини). А із вуст жіночки із вставленими до носа медичними катетерами прозвучала друга сакраментальна фраза: «Нам цей маршрут ДАЛИ як манну небесну, а ви злите його, дався вам той квиток…» Знаю точно, що водій чекав, щоб я вийшла за квитком до каси (хоч на цьому рейсі водії мають бути забезпечені відривними квитками), а він би без мене вирушив у рейс. Гроші мені жбурнув на коліна, намагався підвищувати голос і все «заводив» оточення навколо.

Щоб уникнути несловесного конфлікту, довелося вперше у житті демонструвати посвідчення журналіста. І хоч він не встиг нічого прочитати у документі, але вишнево-бордовий колір ксіви із золотим тисненням зробив своє діло: водію і касирці довелося заповнювати відомість із реєстром пасажирів і ціна проїзду виявилася на 10 гривень нижчою, ніж готівкою платили мої попутчики водієві на руки. До каси того дня поступив не один дзвінок із запитанням про ціну проїзду на атманайській маршрутці… У водія ніхто відкрито не запитав, а на моє запитання про решту від квитка, відповів: «Я не знаю, скільки решти у касі дали. Ви хотіли квиток, получіть». Далі маршрутка їхала без пригод і згідно правил перевезення пасажирів — у с.Нове не підібрала жодного стоячого пасажира. Ось так через мене були покарані люди, які зазвичай стоячи, як оселедці, зранку добираються на роботу із села у місто.

У сусідньому місті, як завжди, пасажири із Атманаю, Давидівки, Вовчанського, Володимирівки і Якимівки пересіли у більший автобус. До нас приєдналися мандрівники із Мелітополя і ми всі гуртом без пригод добралися до обласного центру.

Назад додому авторці «пощастило» добиратися прямим рейсом. Квитків у вокзальній касі не було (п’ятниця). За порадою касира, квитки були придбані мною у ресурсному?? центрі автовокзалу. Це за десять метрів від основних білетних кас у приміщенні автовокзалу! Тобто у касі немає, а за рогом — будь ласка!… Але із додатковим збором за послугу! І, що найбільш дивно, загальна ціна за проїзд вийшла меншою за ту, яку мої попутчики із Якимівки заплатили водієві на руки. Значить, на центральному обласному автовокзалі без квитка у автобус — «зась». Тут порожняки не ганяють! Але тільки до Мелітополя. А у медовому місті почалися автопригоди ще кращі, ніж зранку.

На звільнені 5-7 місць до салону за півгодини до відправки набилося десятка півтора осіб. Троє кремезних молодиків так поспішали зайняти вільні місця, що навіть не пропустили жінку із дитиною на руках. Та слава Богові, їм вистачило вільних місць. Ну, здавалося б, все. Але ж ні! Всі бажаючі – ті, що чекали прибуття рейсу, і ті, що підійшли до часу відправки, і ті, яких підібрали по дорозі (всі!), як у рукавичку вмістилися. Водієві вдалося особисто зібрати гроші за проїзд (хоча білетна каса працювала у той час) і всі ми вирушили додому. Дівчата і хлопці, які впритул оточили мене, всю дорогу бурмотіли собі під носа, інколи роблячи риторичні напівголосні вигуки на кшалт: куди ти їх береш? салон що, гумовий? І чого б не пересадити у більший автобус, як інколи це робиться? Сьогодні ж п’ятниця, і всі знають, що повертаються додому студенти! Риторика припинялася тільки на зупинках, коли треба було всім стоячим пасажирам випустити щасливчиків, які уже добралися до рідних населених пунктів.

Дорогою до Якимівки водій зупинявся чотири рази, і стільки ж разів по десять-дванадцять осіб виходило із салону бусика, щоб випустити чи то друзів щасливчиків (не залишилися ж ночувати у місті, а досталися додому), чи то друзів по нещастю, бо добиратися у таких умовах — то просто жах! Та й це ще, як виявилося, були лише квіточки. У Якимівці на автобус чекало іще більше десяти пасажирів, а вийшло нас одиниці. І знову невідомим дивом, всі втиснулися до салону, і нічні мандрівники поїхали по маршруту до Атманаю.

Пасажири-примари

Цілий тиждень пережите не давало мені спокою. Одна моя половина мені тлумачила: та чого ж ти так переживаєш — ти ж і справилася САМОТУЖКИ із водієм-хамом, і зранку отримала повноцінну послугу від перевізника, і компенсацію проїзду від європейців-організаторів навчального семінару, і назад СИДЯЧИ доїхала…. Але… І оте «але» не давало мені спокою. Бо, проаналізувавши ситуацію, зрозуміла і жахнулася. Це ж ми, пасажири, допустили таке ставлення перевізників до нас. І продовжуватися воно буде до тих пір, доки ми ДОЗВОЛЯТИМЕМО собі бути ПАСАЖИРАМИ-ПРИМАРАМИ. Так-так – ПРИМАРАМИ! Офіційно (ЗА ЗВІТАМИ, ЯКІ ВОДІЙ НАДАЕ СВОЇМ ПРАЦЕДАВЦЯМ), рейс на Атманай збитковий, тому що відстань величезна, а ПАСАЖИРІВ НЕМАЄ, та ще й стан доріг незадовільний. Ну не користується попитом цей рейс. І прикладом тому у черговий раз став звіт про роботу за описану п’ятницю. За документами, того дня із Атманаю до Якимівки маршрутка прийшла ПУСТОЮ, із Якимівки їхала одна авторка цих роздумів (а сакраментальні фрази про манну небесну і коментарі стосовно моїх вимог звучали від ПРИМАР), а із Мелітополя була розкуплена лише половина квитків.  А назад, так узагалі, із Мелітополя водій прогнав авто до Атманаю порожняком – один квиток до Якимівки! А далі «повний нуль». Рейс невдалий за день, маршрут ЗБИТКОВИЙ взагалі! І проти аргументованих фактів нічого не вдієш   —  пасажирів нема (вони ж примарні) — виручки теж нема, от і вся арифметика. Це я ще не торкалася інших сторін питання, як от обіг готівки і несплата податків, які мали б направитися на ремонт тих же доріг, і т.ін.

Отож, шановні друзі, ми самостійно дозволили перетворити нас на примар і відповідно так до нас і ставляться ті, хто мав би НАМ НАДАВАТИ ПОСЛУГИ.

Ну то й що? Будемо продовжувати наповнювати грошима кармани водіїв-хамів? А за це їхні господарі, які про ці гроші і не знають (бо квитки ж не продаються), відмінять нам останній рейс. І будемо на волах до обласного центру діставатися.

Тетяна БЕЛИМЕНКО

Фото автора


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.