Слова вдячності людям, що захищають землю рідну

День захисника України відзначається 14 жовтня у день Покрова Пресвятої Богородиці, що одночасно є Днем Українського козацтва. Назва цього свята говорить сама за себе.

Свято встановлене 14 жовтня 2014 р. указом Президента України Петра Порошенка з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності й територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості. Президент наголосив, що захист Вітчизни став справою всіх українців, тому День захисника України, який визначено вихідним днем, має стати всенародним святом, таким же значимим, як Різдво, Великдень чи День незалежності.

Вперше його святкували під гаслом «Сила нескорених».

Напередодні свята наш журналіст поспілкувався із Олександром Маньком, який не з чужих слів знає про страшну війну на сході України. Він воював у зоні антитерористичної операції. Нині наш земляк перебуває у Запорізькій лікарні. Причиною є наслідки перебування у зоні АТО (виразка шлунку). Тож наше спілкування відбувалося у телефонному режимі. Молодий чоловік, але у голосі не відчувалося й нотки наївності, стриманий та серйозний, і після бесіди розумію чому.

У 2014 році Олександру прийшла повістка про призов на службу. Без роздумів він пішов захищати країну, потрапив у першу хвилю мобілізації і служив у 23-му мотопіхотному батальйоні водієм-санітаром.

• Перш за все я пішов виконувати борг перед Батьківщиною. Мотивація була явною — захистити українців і мою землю, — говорив солдат.

4 серпня нам наказали підготуватися (вистроїти колони), тому що планувався наступ на Маріуполь з боку Росії. А 5-ого числа рано вранці почався обстріл. Нашим завданням було зупинити нападника будь-яким шляхом. Противник не очікував опору з нашого боку. Хлопці билися до останнього, хоч із зброї у нас були лише автомати.

• Я на власні очі бачив, як гинуть мої брати (бойові товариши), — говорив Олександр. — Але ми вистояли цей бій. Завдання було виконано. Російське військо прозвало наш 23-ій батальйон «Привід».

Зізнався чесно, що під час перебування у зоні АТО спочатку було дуже страшно і важко, але з часом звикалося. Солдати бачили на власні очі те, що ворогу не побажаєш.

Із рідними по телефону розмовляли швидко і без зайвої інформації, бо телефони прослуховувалися.

• Моя сім’я не знала, що я на війні, не хотів їх змушувати хвилюватися, — розповідав боєць.

Говорив, що прикро пригадувати, як до солдатів ставилися місцеві люди. Не всі, звісно, але і такі були. Але поруч із цим пригадує ситуації, коли їх пригощали смачною домашньою їжею, котру приносили місцеві. Люди по-різному ставилися до подій на сході України, дехто просив захистити, а дехто кляв.

Він нам розповідав, що під час цих подій познайомився із чудовими людьми, з якими шли пліч-опліч весь час перебування у тій страшній «зоні». Нажаль, деяких із них вже немає. І найстрашніше і найважче було втрачати назавжди людей, що за короткий час стали близькими і рідними. Він наголосив, що 23-ій батальйон — це його друга сім’я.

5 вересня для солдатів незабутній день. Вони разом із товаришами збираються, ходять на кладовище і до рідних загиблих бійців. Неодноразово він повторив, що цей день не забудеться ніколи і залишиться у спогадах назавжди, як страшний сон.

Ми повинні пам’ятати та поважати людей, які відстоюють цілісність нашої країни та захищають кожного із нас.

Ірина МАРЧЕНКО