Ні жезлу, ні гвіздка під колеса!
= До Дня автомобіліста та дорожника =
Коло за колом вимальовує кермо у його руках. Кілометр за кілометром обраховує спідометр 27-річного ГАЗону щоденну відстань трудових буднів водія за фахом і за покликом душі Анатолія Вікторовича Орманжи.
У 10 років батько вперше дозволив йому самостійно зрушити із місця домашню гордість вітчизняного виробництва — «Запорожець». На все життя Анатолій запам’ятав ту мить, коли залізний велетень підкорився русявому якимівському хлопчиську. Із теплом і щемом у серці згадує перші кілометри колгоспних польових доріг, на яких відточував батьківську науку. Після школи путівку у життя вирішив взяти у майстрів місцевого училища. Інструктор Микола Іванович Бабич став гарним наставником для Анатолія. Коли нашому герою разом із одногрупниками довелося екстерном складати іспити в училищі і на водійські права, то справився він на відмінно.
А далі — служба в армії. Молодого військовослужбовця із таврійського степу направили нести службу у Архангельську область. Професія у хлопця в руках була завжди затребувана, і став він возити командира військової частини, а за потреби пересідав і на більш вагому військову техніку. Після демобілізації Анатолій Вікторович не зрадив обраній професії. Ось так, із самого 1982 року, міцно тримає кермо у руках і лічильники на його автівках втомилися вести облік відпрацьованих трудових кілометрів.
Повертаючись додому, теж не зраджує професії — пересідає на старенького «Москвича». Має наш герой вірну дружину Людмилу і сина Олександра. «Так що прикметно, — ледь посміхаючись говорив пан Анатолій, — у Сашка зовсім відсутня тяга до автомобілів. Після школи намагався його за руль посадити, але син впевнений, що авто — не його пристрасть. Поважаю його вибір і позицію, але зовсім не розумію цього. Адже, якби мені за якихось обставин довелося знову робити вибір професії, я б обрав лише водійство. Машини і дорога, то для мене все!»
Ідучи на зустріч, ми іншої відповіді від Анатолія Вікторовича і не чекали. Нам ще попередньо у конторі його охарактеризували так: «Водій він відмінний. Все життя за кермом. У нашому «Асконі» працює не один десяток років. Зараз керує 51-им газоном. Молодим водіям не вдається його приборкати, а у Анатолія Вікторовича «бігає», як новий». Такої ж думки про свого колегу і водії комбікормового заводу Олександр Карабанік і Геннадій Младьонов, яких ми зустріли під час перебування у «Асконі». Зраділи всі троє водіїв, що згадали про їхнє професійне свято. Щиро і відкрито приймали поздоровлення від редакційників і читачів «Слова трудівника». Навзаєм привітали всіх автомобілістів і колег по водійсько-ремонтному цеху.
Ні жезлу, ні гвіздка під колеса і завжди ангела-охоронця у путі-дорозі!
Тетяна БЕЛИМЕНКО
На фото Анатолій Орманжи за кермом своєї «ластівки» та разом із О.Карабаніком і Г.Младьоновим.
