ДЕБАЛЬЦЕВСЬКИЙ ЩОДЕННИК. ПОЛКОВНИК ЩЕРБИНА

Полковник Ігор Іванович Щербина став моїм першим командиром на військовій базі у Кривому Розі після мобілізації 25 серпня 2014 року. Протягом кількох місяців він очолював 3-й механізований батальйон 17-ої окремої гвардійської танкової бригади, який сформували з мобілізованих військовослужбовців 3-ї хвилі. Причому, служити до полковника Щербини мене направили помилково. Солдат, який вів мене від пункту прийому особового складу до одного з батальйонів, переплутав їхні місця розташування і замість наметового містечка 2-го механізованого батальйону привів до казарми 3-го. Помилку виявили аж через тиждень, коли мені несподівано зателефонував командир того «мого» підрозділу.

Пам’ятаю цю незручну ситуацію, коли я вже встиг звикнути до комбата Щербини і свого взводу, але у військовому квитку було чітко записано: «2 батальйон». Згадалося, як начальник Дзержинсько-Довгинцівського військкомату, який був добрим знайомим комбата 2-го, під час мого призову радісно телефонував йому, що він нарешті знайшов йому достойну людину…
У цій незручній ситуації я вирішив звернутися за порадою до старших офіцерів. Один з них — майор Олександр Вакуленко (який у лютому 2015 року загинув у бою під містом Дебальцеве) — дав мені доленосну пораду: “А ти сам обери, у кого хочеш служити?” Так я, недовго думаючи, і вибрав комбата Ігоря Івановича Щербину. Як виявилося, недаремно. Він навчив мене багатьом речам у військовій службі (адже військову кафедру я закінчував у далекому 1993-му році, й відтоді майже все забулося). Він неодноразово викликав мене на бесіду не для того, щоб дати прочухана, а щоб пояснити специфіку керування особовим складом у військах та підказати, як це робити краще.
Ігор Іванович мав феноменальну пам’ять, особливо на імена і прізвища. Здавалося, він напам’ять знав по іменах усіх своїх майже 600 мобілізованих військовослужбовців третьої хвилі. Одного разу в перші тижні мобілізації я не зміг швидко пригадати ім’я і по-батькові молодшого сержанта власного взводу, і полковник Щербина скрушно захитав головою: «Ех, Коваленко… Треба знати всіх своїх людей по іменах!» Так я і вивчив своїх 19-тьох бійців.
«Ігоря Івановича я знав ще до мобілізації, по роботі у держадміністрації Якимівського району Запорізької області, де я працював, — пригадує старший солдат Едуард Дегтярьов. — Вперше я познайомився із ним у 2013-му році, коли він складав іспит на державного службовця і начальника районного відділу з надзвичайних ситуацій. Ми багато співпрацювали із ним стосовно питань цивільної оборони, зокрема, щодо підтримання у належному стані бомбосховищ, особливо у районних закладах освіти. Коли його мобілізували до війська у серпні 2014-го, я власне й погодився перейти у його 3-й механізований батальйон у Кривий Ріг, — пригадує Едуард. — Я починав у 8-й роті, яку він старанно формував із найдостойніших військовослужбовців й тримав її до кінця при собі, незважаючи на те, що весь наш батальйон у перші місяці формування по частках «розтягнули» на підсилення військ у АТО на лінії розмежування».
Полковник Щербина був категорично проти намагань вищого командування терміново відправляти у вересні-жовтні 2014-го «живу силу» на фронт без бронетехніки, лише із надією, що на місці вони все отримають. Будучи кадровим офіцером, який прослужив у армії все життя, він знав дійсний стан Збройних Сил на той час і, власне, «ціну» подібним запевненням командування. Тому, використовуючи зв’язки серед колишніх колег-офіцерів, він особисто їздив по всій Україні й «діставав» та «вибивав» на військових складах бронемашини для бійців свого 3-го механізованого батальйону. Так, він відпустив у АТО 9-ту роту тільки тоді, коли вона нарешті отримала «броню». Так само він не відпускав у АТО і мій взвод, бо у нас не було жодної бронемашини…
Зрештою, мій взвод на початку листопада по частинах розтягли на підсилення 2-го механізованого батальйону. «Згодом в листопаді ми 8-ю ротою, яку полковник Щербина зберіг, перейшли до 40-го окремого мотопіхотного батальйону, колишнього БтрО “Кривбас”. Ігор Іванович пішов з нами також — у якості заступника командира батальйону, щоправда, у статусі прикомандированого від 17-ї окремої гвардійської танкової бригади”, — додав Едуард.
Ігор Іванович користувався щирою повагою серед військовослужбовців як 3-го механізованого, так і 40-го мотопіхотного батальйонів, навіть серед тих, у яких були проблеми із дисципліною. Ми разом із ним у грудні 2014 року пішли в АТО і витримали там битву за Дебальцеве. Перебуваючи із нами в АТО, він організував і контролював оборону базового табору, особисто виїжджав на опорні пункти, щоб привезти найнеобхідніше та підтримати наших бійців у окопах. Своєю присутністю він вселяв упевненість. І всі відчували — якщо Ігор Іванович з нами, то все буде добре.
Будучи досвідченим кадровим офіцером, ще наприкінці січня він передбачив, що противник, який безуспішно у «лобових» атаках намагається пробити нашу оборону навколо Дебальцевого, почне вдаватися до «тактики малих диверсійних груп». Так, власне, і сталося. Щоправда, завдяки полковнику Щербині наш 40-й батальйон був морально готовий до таких дій бойовиків. Тому, коли у лютому 2015 року в місто Дебальцеве під прикриттям артобстрілів почали просочуватися диверсійні групи підтримуваних Росією незаконних збройних формувань бойовиків, він особисто очолював загони для «зачистки» житлових кварталів та безпосередньо брав участь у бойових зіткненнях.
Полковник Щербина дуже сподівався, що мирні переговори у Мінську в середині лютого 2015 року принесуть бажаний результат і перемир’я на Дебальцевському плацдармі настане знову. Він часто звертався до мене із запитаннями про останні новини із Києва, Москви чи Мінська, адже я постійно носив із собою портативний радіоприймач середніх хвиль, по якому слухав випуски новин українського та російського радіо. Пригадую, як під час однієї з таких розмов на майданчику базового табору ми з Ігорем Івановичем раптово почули свист чергової міни, яка підлітала, та, крикнувши Усім навколо «Повітря!», кинулися по укриттях. Ворожа міна вибухнула неподалік того місця, де ми розмовляли. Але, дякуючи Богу та бойовому досвіду полковника Щербини, за весь час Дебальцевської кампанії у нашому таборі 40-го батальйону, який десятки разів піддавався інтенсивним бомбардуванням, не було загиблих, а був лише один поранений, який вижив.
Сумна звістка про результати повторної експертизі ДНК і про те, що Ігоря Івановича з нами більше немає, прийшла в 40-й батальйон аж у середині червня 2015 року — через 4 довгих місяці очікувань і надій, що він все ж таки міг вижити у Дебальцевському вогневому вирі. Востаннє його бачили 16-го лютого бійці загону спецназу, із якими він пішов на прорив з Дебальцевого на чолі колони вантажівок, які везли десятки убитих українських бійців. Його легковий автомобіль підірвався на фугасі на польовій засніженій дорозі десь поблизу села Новогригорівка одразу на північ від міста. Зі слів очевидців, які нам передали, внаслідок підриву на міні полковник Щербина був тяжко поранений і виповз із машини. У той момент тривав бій і бойовики обстрілювали їхню колону із засідки. Через інтенсивний вогонь противника спецназівці так і не змогли дістатися підбитого авто та витягти пораненого полковника Щербину, тому вони врешті відступили. Наступного дня ані Ігоря Івановича, ані його тіла на тому страшному місці вже не виявилося.
Як кажуть, під час служби в армії вкрай важливим є не стільки сама військова частина, де ти служиш, але і те, ким є твій безпосередній командир. Полковник Щербина був моїм першим комбатом під час мобілізації, і я завжди згадуватиму про нього із теплотою і вдячністю.
Віктор КОВАЛЕНКО, прес-офіцер 40 ОМПБ