Життя заради спорту

Час проходить повільно, але невпинно. У ньому губляться не тільки події, а й люди. Однак настає мить, коли згадується начебто втрачене. Воно виходить на поверхню нашої історії. І люди починають сяяти у подіях, і час відступає перед пам’яттю.

Я не належу до когорти спортсменів, і тим більше не є спортсменом. Та працюючи із датами і подіями в історії нашого Якимівського краю, часто зустрічаю людей, які зробили свій запис на її сторінках. Увійшов в історію спортивної журналістики Михайло Тимофійович Стьопін. Свого часу він був добре знаною людиною.

Народився Михайло Тимофійович 18 грудня 1926 року в селі Рудне на Орловщині. Складні це були часи. Спочатку колективізація, а потім жахи голоду. Батько Тимофій Пилипович, щоб врятувати дітей від голодної смерті, у 1930-ті роки кидає Орловщину і оселяється в Якимівці. Але голодно і в цих краях. Тимофій Пилипович разом із дружиною працюють у колгоспі. Дивом виживають діти. Та все гірке рано чи пізно закінчується. І тільки-но після голоду наче все почало налагоджуватися, все перериває війна.

Йде 1941 рік. Батька через вік не беруть на фронт. У нього своє складне завдання. Разом з кількома родинами вони мають супроводжувати своїм ходом на схід колгоспну худобу. Це на перший погляд може здаватися легко. Але ж літня спека ще не закінчилася, а попереду — осінні холоди. Ночувати доводилося під відкритим небом. Їли у польових умовах. А тут ще й нальоти фашистської авіації.

Михайлу на цей час виповнюється 15 років. Він — головний помічник батьків в евакуації худоби. Це близько тисячі корів, багато овець, свиней, коней. Благо сталося в Таганрозі. Свиней забрали для потреб фронту. Решту погнали далі. Пунктом призначення була Ростовська область. Однак і тут не було спокою. Фашист насідав. Проте худобу все ж таки здали за призначенням, а самі пішли працювати до колгоспу. Далі нова дорога до Баку, а потім Самарканду. В таких складних умовах розпочалася трудова діяльність Михайла Тимофійовича Стьопіна. Тепер він як дорослий працівник отримував на день по 400 грамів хліба (непрацюючим видавали тільки по 230 грамів). Як би ж то тільки недоїдання було проблемою. В Узбекистані не вистачало води, діставали хвороби. Михайло як підліток був доволі маленьким хлопцем, а в таких умовах став ще більше худорлявим. Його основним бажанням стало якомога швидше потрапити на фронт. Двічі звертався до військкомату, та отримував відмову через стан здоров’я. І все ж Михайло потрапив до діючої армії. Та сталося це після звільнення Якимівки у 1943 році. Тоді родина Стьопіних повернулася до свого села, яке вже стало рідним. Михайло Тимофійович під час чергового призову був мобілізований завдяки своїй наполегливості. Спочатку піхотний полк, а по закінченню курсів командирів зенітних установок став артилеристом. Призначення — місто Керч, завдання — охорона переправи. По закінченні Другої світової війни проходив службу у військах протиповітряної оборони на Каспійському морі. Охороняв кордони з Іраном і Туреччиною.

По демобілізації у 24 роки вступив до Якимівського училища механізації й отримав спеціальність комбайнера. Основною зернозбиральною технікою на полях тоді був причіпний «Сталінець». З нього й почалась доля молодого механізатора Михайла Стьопіна. Під час жнив доводилось працювати майже цілодобово. Короткі хвилини відпочинку — і знову  у поле. В буквальному сенсі хлопець падав від втоми. Через деякий час перейшов на роботу на елеватор. Згодом запросили до Якимівського сільського професійно-технічного училища (СПТУ) секретарем комсомольської організації. Як випускник він добре знав колектив, знав усі його проблеми. І незабаром у Якимівці зустрів дівчину Надію, яка працювала бухгалтером у районній газеті та районній друкарні (тоді вони були практично однією організацією). Закохався до нестями. Одружилися. І радощі, і труднощі життя долали разом.

Михайло Тимофійович переходить до Якимівського районного споживчого товариства. 25 років працював тут начальником організаційного відділу, очолював профком. Займався Михайло Тимофійович і кадровими питаннями, адже його призначили заступником голови правління по кадрах. У подружжя заробітки були невисокими, а тому голова родини вважав, що від нього залежить фінансовий стан справ у родині, яка має ставити на ноги чотирьох дітей. Пішов на підробіток. Читав курс лекцій у будинку піонерів. Завдяки зусиллям Михайла Тимофійовича та Надії Сергіївни усі діти здобули вищу освіту. Світлана закінчила фізико-математичний факультет Сімферопольського університету, Олена — Запорізький машинобудівний завод ім.Чубаря. Сергій закінчив Московський державний університет і аспірантуру. Юрій навчався у Харківському інститут радіоелектроніки. Діти подарували батькам вісім онуків і онучку. Маючи серйозні спеціальності, діти не повернулися до Якимівки. А так і навідувати батьків стали все рідше.

Однак весь вільний час Михайло Тимофійович приділяв спорту. Він грав у шашки й шахи. Але головним заняттям стало висвітлення у районній газеті «Слово трудівника» спортивних новин. Тобто, Михайла Тимофійовича Стьопіна знають в Якимівці і районі як спортивного журналіста. Причому журналіста-аматора. Його статті на спортивну тематику були не тільки констатуючими, але й аналітичними, іноді з присмаком гумору, а то й сарказму. Ними завжди зачитувалися не тільки люди, закохані у спорт, а й ті, хто від спорту був далеченько.

Михайло Тимофійович любив спорт, любив життя, бо стрижнем і сенсом його життя була родина: дружина, діти, онуки.

16 квітня 1997 року не стало Михайла Тимофійовича Стьопіна. Та в історії Якимівського району, історії нашого спорту він сяятиме яскравою зіркою.

Віктор Гнєдашев        

директор Якимівського районного історико-краєзнавчого музею