Найдорожча… (творчий конкурс)

Осінній день повільно спливає за обрій… Легка прохолода ледь торкається землі… У повітрі відчувається аромат яблук та винограду… Земля збирається відпочити… Надвечір’я…

Загорнувшись у теплу і м’яку ковдру, зігріваючись філіжанкою улюбленого чаю, ти зручно вмощуєшся на ґанку: «Ну, начебто, на сьогодні все…», і поринаєш у тишу вечора.

Аж раптом тишу порушує телефонний дзвінок: «Доченька, ты сегодня не звонила. Я не слышала твой голос. У вас все хорошо? «

Наша дитяча неуважність… За безліччю справ, купою дзвінків, численних розмов, безкінечною шкільною писаниною, ти забувся зробити головне: зателефонувати найдорожчій людині. От уже, дійсно, кажуть: «Малі діти чекають маму, а дорослих мама чекає». І, не дочекавшись, телефонує сама, бо хвилюється, бо вона — МАМА.

Мама! Найдорожча і найближча людина. Найрідніша душа на все життя. Тільки вона щохвилинно піклується про тебе, тільки для мами ти і в майже 50 років дитина. І немає нічого у світі, що б могло змінити її материнську сутність, бо немає любові, сильнішої за материнську, немає тривоги, тривожнішої за безсонні ночі матері, немає відданості більшої, ніж материнська, що присвячує тобі усе життя.

Життя… Непросте і нелегке було воно у нашої мами. Обережно перегортаючи сторінки старенького сімейного альбому, пильно вдивляюся у мамині світлини: давно вже зі сцени не співає вона сольно «Оренбургский пуховый платок», давно вже спритно не витанцьовує болгарське хоро, її колишню пишну красу і вроду замінили густі зморшки, а колись довгу до пояса чорну косу усіяла сивина… Але для нас вона, як і раніше, найвродливіша, найгарніша, найкрасивіша, бо у кожній зморщечці — переживання за нас, дітей та онуків, у кожній посивілій волосинці — турбота про нас, дітей та онуків, сонячні промінчики в очах — радість за нас, дітей та онуків…

І одна вона, матусенька, для всіх нас: двоє доньок, троє онуків і два зяті, яких теж треба оберігати, бо немає вже у них нікого…

І вона оберігає… Усіх… На всіх вистачає її материнського тепла, любові та материнських молитов…

Пильно вдивляюся в мамині очі: скільки їм довелося не спати ночами (нас двоє, потім синочка мого, поки я закінчувала навчання, доглядала), скільки з цих очей сліз виплакано ночами… Але найдобріших і найніжніших очей нема у цілому світі.

Багато краси на землі неповторної, захоплюючої, дивовижної, непізнаної і незнаної, земної і піднебесної. І лише мамині очі перевершують своєю красою все.

Мамині руки… Худенькі, натруджені… Скільки їм за все життя довелося усього переробити, щоб були у нас із сестричкою оті «нові платтячка», щоб зростити нас обох та самотужки підняти на ноги…

Коли ці руки обіймають мене, я найщасливіша у світі, бо це руки мами… У їх обіймах завжди тепло і затишно, ці руки оберігають завжди і захищають від будь-якої біди…

І тому, коли в мене випадає хоч трохи вільного часу, я завжди їду туди, де мене обіймуть і пригорнуть до серця ці руки… А знаєте, вона завжди відчуває, що я маю приїхати, або вже в дорозі… Я зазвичай її не попереджаю: не хочу, щоб вона хвилювалася. Але відчуває, ой, як же відчуває мамине серце: я ще тільки сіла чи в маршрутку, чи машиною їдемо, дзвінок: «Где ты, дочечка? Ты ко мне не собираешься, а то я что-то так за тобой соскучилась»… Вийде на вулицю, сяде біля під’їзду і видивляється пильно на дорогу, на автовокзал..

І, може, я аж ввечері приїду — сидить на отій лавочці і чекає…

А коли я біжу з усього духу їй назустріч, то вже багато років зустрічає мене мама, міцно пригортаючи до серця, однією фразою: «Доченька моя приехала!»

І чим дорослішою я стаю, тим більше і частіше я потребую отих материнських щільних обіймів, отих її сліз радості від наших приїздів, успіхів, зустрічей, отих її слів: «Моя маленькая Ирочка».

Усе те тепло, щиру любов і ніжність, яку не додало життя нашій мамі у молодості, ми всім серцем намагаємося дати їй зараз.

Бо настав той час, коли вже МИ повинні дарувати, допомагати, оберігати, цінувати кожну мить, проведену поруч з мамою…

Зараз завжди це кажу своїм учням… Чим дорослішою стаєш — тим більше потребуєш маминої ласки. Замислюються.

…За своїми роздумами я і не помітила, як ніч повністю заволоділа землею, небо вже давно осяяли зірки, давно вже з хати перестали доноситися звуки телевізора, і лише оцей старенький сімейний альбом все повертає і повертає мене у приємні спогади, навіюючи роздуми: от і дитинку можна народити ще, і заміж можна вийти неодноразово, і сестричок можна мати не одну, а от МАМА….

Вона, тільки вона — єдина у світі для кожного з нас і найдорожча, і найпотаємніше можна розповісти тільки їй, бо лише вона завжди зрозуміє і простить… Бо вона — МАМА…

І оте материнське вогнище, що зігріває усіх нас протягом усього життя, теж одне-єдине…

І скільки стоятиме світ, стільки житиме МАТИ, захищаючи нас від лиха, біди, зігріваючи від холоду і ховаючи від палючого сонця. Вона любитиме нас, оберігатиме, пробачатиме нам наші провини, благословлятиме на гарні справи.

Вона буде сумувати разом із нами у наших поразках і підійматися на вершини тріумфу із нашими перемогами. Бо така її природа. Вона — МАТИ!

…І єдине моє прохання у молитвах до Пречистої Богородиці про те, щоб якнайдовше у цьому житті мама зустрічала мене словами: «Доченька моя приехала»…

Ірина ЧУРСА

(с.Охрімівка)