9 сентября 2020 Акимовка 650  0 

Поглядом пам’яті: до 55-ої річниці закінчення Якимівської загальноосвітньої школи


Ювілейні 55-ті роковини святкують нині колишні учні 11 «Б» класу Якимівської загальноосвітньої трудової політехнічної з виробничим навчанням середньої школи №1 випуску 1965 року! Більш як півстоліття минуло від останнього шкільного дзвоника й пам’ятного випускного вечора, коли ми, ідеалісти та романтики, з великими надіями й сподіваннями вирушили у доросле життя, обираючи кожний свою дорогу. З собою взяли не лише атестати зрілості та посвідчення «плодоовочівників й механізаторів», а й найдорожчі спомини про улюблених учителів, шкільних друзів та товаришів, особливо тих не багатьох, які впродовж цілого життя, з відстані тепер вже більше як п’ятдесятилітньої давнини, залишались і залишаються рідними, близькими, найдорожчими. Добре пам’ятаються шкільні роки, що промайнули, як мить, впродовж одинадцяти літ. Від першого шкільного дзвоника, з яким наші батьки віддали своїх першокласників в надійні професійні руки видатного педагога, світлої пам’яті, Марії Василівни Скопіної до прощального шкільного балу. Пригадується 2 та 3 класи початкової школи, коли Марія Василівна заохочувала нас до читання книжок, до відвідування районної бібліотеки, коли я й моя найближча приятелька дитячих років Жанна Подольна були активними користувачами цієї книгозбірні, обмінювались думками щодо прочитаних книжок. (Але коли подрузі набридали діалоги, вона зверталася з одним делікатним запитанням, після якого ставало зрозумілим, що треба гратися у жмурки). Пригадується як, примружуючи свої красиві карі очі, вона тихим голосочком ніби запитувала: «А хто розумніший: ти чи мій тато?» Відповідь була відомою заздалегідь, оскільки її тато був відомим лікарем-хірургом. Ще Жанна вчилася грати на скрипці, яку тримала у гарному гнідому футлярі й поважно ходила з ним через парк до музичної школи в Якимівському будинку культури, а потім виконувала на скрипці п’єсу Л.Бетховена «Сурок» під час шкільних концертів. Шкільні педагоги спрямовували свої великі зусилля на наше виховання, та навчання, ділилися практичними навичками з надією на наш «вихід у люди». Особливо багато праці доклала наша улюблена вчителька української мови й літератури, наша класна керівничка, яка, крім того, що мала природну вроду, мала прекрасні музичні здібності й найкращі людські якості, була педагогом милістю Божою, світлої пам’яті Клавдія Іванівна Подольська. На жаль, вона нещодавно відійшла у вічність, назавжди залишаючись дорогою нашим серцям і душам. Без перебільшення, до останнього свого подиху цікавилась долею учнів нашого класу й завжди мала повну інформацію про успіхи або проблеми кожного, була своєрідною живою універсальною енциклопедією з історії життя її вихованців. Незабутніми залишились уроки історії, що проводив щедро обдарований талантами дослідника, оратора й педагога Захар Соломонович Лахманлос. Він учив нас умінню учитися, думати, аналізувати не лише матеріали шкільної програми, але й події культурно-мистецького та політичного життя. Коли на екран якимівського кінотеатру вийшов новий  дискусійний на той час художній фільм «Председатель» (1965), він запропонував нам написати свої враження про сюжет кінострічки, про пошуки головного героя, а потім проаналізувати їх усно в ході класного уроку. Цікаво, що наші твори він довгий час зберігав у своєму архіві, а під час зустрічі у школі з нагоди першого нашого десятиріччя її закінчення (1975) Захар Соломонович зробив несподіваний приємний сюрприз, повернувши колишнім своїм учням автографи їх шкільної творчості, дозволяючи з цікавістю спостерігати за динамікою наших світобачень, що відбулася у першому позашкільному десятилітті. Справжніми педагогами, які залишили найкращі спомини про школу, були світлої пам’яті вчитель літератури Сяров Олександр Григорович, вчителька хімії Ніколенко Тетяна Іванівна, вчитель ботаніки Яким Костянтинович Галушков, який запам’ятався тим, що розпочав свій перший урок у нашому класі зі слів: «Ботанє – это слово не русское…» та інші. Дорогий моєму серцю залишився вчитель праці Міщенко Йосип Мойсейович, який навчив безцінним практичним навичкам, що допомагали мені у житті й дивували моє близьке та знайоме оточення — умінню працювати молотком, забивати цвяхи, відкручувати й закручувати гвинтики, пиляти, стругати, виконувати дрібні столярні роботи, навіть відрізняти деревообробні інструменти рубанок від фуганка!

Однією з найбільш пам’ятних подій шкільного життя виявилась наша реакція на перший в світовій історії політ людини у космічний простір – Юрія Гагаріна. День 12 квітня 1961 року видався у Якимівці справді чудовим, весняним. Сяяло сонце, цвіли сади, біло-рожеві квіточки яблунь навколо шкільного подвір’я, і ми цілим класом, всією школою так раділи цій події, ніби кожний з нас побував у космосі та щасливо повернувся на землю разом з першим космонавтом. Важко пригадати подібну безмежну щиру радість великого гурту людей на тлі неймовірно гарної весняної природи Якимівки.

Здобування середньої шкільної освіти моїм поколінням припало на глухі для сьогодення часи реформування освітньої галузі, коли повну середню освіту збільшували на один додатковий клас з 10 до 11 років навчання й утворювали загальноосвітню політехнічну школу з виробничою підготовкою, де додатково надавались початкові знання з окремих професій. І тому нам після закінчення одинадцяти річки, крім атестатів зрілості, видали посвідчення «плодоовочівника й механізатора». Для отримання цього документу треба було мати певні знання складових частин трактора й володіти першими навичками щодо його водіння. Разом з цим нас знайомили з особливостями розмноження винограду, догляду за його черенками, а також вчили основам формування крони плодових дерев шляхом обрізування їх гілок «на плодоносіння» або «на заміщення», тощо. Ми брали участь у збиранні врожаю фруктів і овочів. Найбільш пам’ятним залишилось збирання знаменитих червоно-чорних мелітопольських черешень, а також якимівських томатів та кавунів, бо вони були дуже смачними й мали незабутні аромати городини та поля. У позашкільний час нас привчали до ручної роботи, влаштовуючи для дівчаток гуртки шиття, а також вишивання, де опановували техніку вишивки хрестиком і гладдю різнобарвними нитками муліне, що надавало рукоділлю особливої привабливості і спряло формуванню розуміння загалом кольорової гами вишиваних узорів та розвитку нашого художнього смаку. З рештою закладались основи розуміння народних традицій й народного мистецтва.

У позанавчальний час після закінчення уроків ми брали участь у гуртках самодіяльного мистецтва при Якимівському районному будинку культури, співали в хорі, танцювали, декламували твори художньої літератури. Силами гуртківців влаштовувались концерти художньої самодіяльності у залі районного Будинку культури, переповненого здебільшого жителями Якимівки, більшість з яких були знайомі між собою, доводились родичами чи знайомими багатьом «артистам», а моя св. пам. Бабуся Параскева завжди сиділа у першому ряду з покритою білою хусткою сивоволосою головою, вдягнена у сірий бостоновий піджак. Тепер, коли заплющую очі, бачу її виразно у цьому ряду того кіноконцертного залу. Із репертуару хорового гуртка пригадується тільки пісня на слова Т.Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий…», а з гуртка художнього  читання пам’ятаю як ми з Галею Ніколенко читали по ролях байку І.Крилова «Ворона та Лисиця»,  пізніше я презентувала уривок з романтичної поеми М.Лермонтова «Мцирі». Особливо успішними були виступи танцювального гуртка під керівництвом талановитого керівника св. пам. Володимира Семеновича Луценка, в якому брали участь учні нашого класу св. пам. Галя Ніколенко, Света Прийменко, Валера Науменко, Саша Неумєєчів і я. Ми танцювали українські народні танці, зокрема гопак, а також гуцульський танець – аркан, молдавський – жок та інші. Незабутніми залишились спеціальні національні костюми для кожного танцю, відповідно їх тематиці! Концерти відбувались переважно на місцевій сцені, але одного разу ми навіть вибороли право на участь в обласному конкурсі самодіяльних танцювальних колективів. Зокрема, це була хореографічна картинка «На кукурудзяному полі» П.Вірського у постановці В.Луценка, де театрально було відтворено весь процес садіння, обробки та збирання врожаю кукурудзи, актуальний на той час тематичний танець, що ми виконували у прекрасних жовтих кофточках та яскраво зелених спідничках на сцені одного з клубів Запоріжжя й були відзначені серед кращих колективів.

Приємно відзначити найважливіше – належну академічну успішність учнів нашого класу, де були відмінники, майбутні медалісти, Ірина Тригуб, Олександр Кононіхін і Олександр Воронков, багато хорошистів, які опановували гуманітарні, природничі науки та математику. Учителька математики св.пам. Ковтун Віра Володимирівна мала великий сумнів у математичних здібностях більшості учнів і говорила нам про це. Вона поважала переважно відмінників з математики. Своїм рентгенно проникливим поглядом вона часто дивилась на мене під час самостійних робіт, підозрюючи про допомогу Віктора Дикого, який був прекрасним  математиком і сидів за партою переді мною. Загалом більшість випускників нашого класу закінчили вузи й технікуми, стали прекрасними фахівцями в галузі медицини, педагогіки, журналістики, працювали інженерами, економістами, бухгалтерами, обіймали керівні посади. Упродовж працездатного віку або до передчасного відходу у вічність працювали  за фахом: св. пам. Олександр Кононіхін – лікар-стоматолог; св. пам. Ольга Німаніхіна (у заміжжі Руденко) – вчителька іноземних мов; св. пам. Віктор Дикой – вчитель хімії; св. пам. Валентина Козоріз (у заміжжі Войткова) – журналістка, яка продовжувала справу свого батька; св. пам. Петро Беккауер і св. пам Володимир Іваненко – педагог; інженери – св. пам. Володимир Мінкін, св. пам Ігор Шевченко, св. пам Валерій Науменко, св. пам. Лисіков Анатолій: фінансистом був Олександр Неумєєчів та інші. Серед учнів нашого 11 «Б» класу продовжує свою плідну професійну діяльність і сьогодні, педагог Ірина Кононіхіна (у дівоцтві Тригуб), яка впродовж близько чотирьох десятків років успішно викладає фізику в Якимівській середній загальноосвітній школі, тепер – гімназії, передає учням знання про навколишній світ, про основи науково-технічного прогресу. Саме невтомна працездатність, енергія й людинолюбство, а також організаторські здібності Ірини Кононихіної, моєї улюбленої приятельки зі шкільних років, сприяли впродовж половини століття частому нашому поверненню до стін рідної школи, будівлі 1904 року з величезними вікнами, високою стелею, просторими класами, побудованої заходами Катеринославського земства. (Вона стала архітектурною окрасою Якимівки й послуговується багатьом поколінням якимівців для отримання освіти). Пізніше у старших класах ми навчалися в новозбудованому, поряд зі старою будівлею, приміщенні школи, з сучасними просторими класами, але без високих стель і величезних вікон, через які ми могли бачити багате світло знань. Ірина Кононіхіна разом з Клавдією Іванівною створили й підтримували багаторічну традицію організації зустрічей нашого класу в стінах рідної школи, боронили той неповторний дух нашого шкільного братерства, який живе й освячує наші візити до школи. Раз у раз відвідуючи рідну школу, знаходячись у її стінах, на її території, дихаючи її повітрям, повертаємося у щасливу свою юність, а відвідини своєї Малої Батьківщини завжди додають сили для подальшої праці далеко за її межами.

У теперішній 55 рік закінчення школи ми можемо, підкоряючись сьогоденній реальності, зібратися разом у рідній школі Якимівки лише у віртуальному просторі. Проте й така можливість є щасливою, бо дозволяє за допомогою споминів, поглядів пам’яті повернутись нам до своїх улюблених учителів, до свого класу, до своєї шкільної парти, до однокласників, друзів та однодумців, дорогих один одному назавжди. Чим далі відходять шкільні роки, тим теплішими й дорожчими стають спомини про минулий щасливий час, але разом з цим частішають сумні вісті про учителів та учнів, які відійшли у вічність і залишаються тільки у наших серцях.

Ця коротка замітка присвячена їх світлій пам’яті.

Якимівська загальноосвітня школа №1, Якимівська гімназія, мають давні хороші традиції академічної підготовки учнів, які майстерно розвивають сучасні педагоги на нових засадах з використанням сучасних педагогічних методик та технологій навчання. Тож хочеться побажати щасливого майбуття навчально-педагогічним колективам у благородній праці навчання та виховання справжніх громадян нашої держави, а учням – якнайдовше зберігати найкращі спомини про свої шкільні роки у стінах рідної школи, пам’ятати улюблених педагогів та однокласників під мирним небом України. Можливо, до 120-річчя (2024) заснування першого освітнього закладу у Якимівці варто було б написати історію освіти Якимівщини, оприлюднити біографічну інформацію провідних освітян, подати їх портрети, розкрити громадську діяльність як місцевої інтелігенції, що сприяло б виявленню персонологічного складу учителів краю, доповненню загальної історії українського шкільництва.

Таїсія КІВШАР, випускниця 11 «Б» класу 1965 року, СШ № 1, доктор історичних наук, професор, Заслужений працівник культури України, Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка в Канаді (Торонто).


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.