8 февраля 2017 Район 76  0 

Люди нашого села


56 років Марія Йосипівна та Леонід Павлович Гришини зустрічають удвох світанки і проводжають заходи сонця. Живуть у злагоді, у мирі, взаєморозумінні, турботі один про одного, долають той шлях, який був розпочатий на весільному рушничкові. У своїх спогадах подружжя перетнуло більше як півстоліття. Своє спільне щастя вони пережили ще і ще раз, впевнившись, що так, як і раніше, їхні почуття не згасли.

Подружжя Гришиних виявилося напрочуд гарними співбесідниками. Господар дому раз-по-раз ласкаво поглядав на свою другу половинку, киваючи на знак згоди дружині, яка першою розпочала невимушену розмову  про їхнє спільне життя-буття.
Марічка — замріяна, мила, невеличкого росточку, із  очима-промінчиками та чарівною посмішкою, яка, здається, ніколи не сходила з її личка, приїхала у 1961 році з Хмельницької області у наші краї на сезонні роботи, як тоді говорили — на заробітки. Вона і не думала, і не гадала, що тут, у чужому селі за сотні кілометрів від рідної домівки, вона залишиться назавжди, що тут вона зустріне свою єдину любов і пронесе її крізь роки. Так як Марічка була видною дівчиною, гарною, веселою, доброзичливою, то місцеві хлопці були у захваті від заробітчаночки. Вони один поперед одним намагалися залицятися до неї. Але, не тут-то було. Як сказала Марія Йосипівна, то все були не ті, і навіть процитувала слова із пісні: «Де ти ходиш, моя доле, не докличусь я тебе.»А доля була зовсім поруч. Вона крадькома спостерігала за веселим дівчиськом, потихеньку віднаджуючи закоханих кавалерів від недогадливої Марічки. Зазвичай сільська молодь проводила вільний час у клубі. Кіно-танці, танці-кіно. Ось тут і відбулася перша зустріч Марічки і Льоні. Обоє дружно проговорилися, що та хвилина, коли хлопець вперше запросив дівчину на танець, вирішила все. Ті ніжні погляди, які супроводжувалися мовчанням, розставили усі крапки. Щире і незбагненне почуття захопило їх обох. Вони покохали один одного з першого погляду та до безтями. А як можна було Марічці не покохати такого чубатого, галантного красеня, як Леонід.

Леонід — корінний житель села. Біографія його нічим не відрізняється від його однолітків: семирічка, училище механізації, армія. На момент знайомства із дівчиною він працював у колгоспі трактористом. Тож хлопець був — хоч куди козак. Хіба тільки одна дівчина тишком-нишком зітхала, поглядаючи у його бік?

Закінчувалися осінні роботи у садівничій бригаді, де тимчасово трудилася Марічка. Золотисті сади вже віддали свій урожай людям. Усюди відчувався прохолодний подих осені. І покрила душу Марічки і Леоніда холодна осіння печаль та смуток розлуки.  Дівчина повернулася додому. Але, яка дівчина не мріє про своє весілля, про білу сукню, про гостей, про дружку. Та не тільки про це замислювалась Марічка, про весілля замислився і Льоня. Обоє на відстані розуміли, що жити один без одного їм вже не під силу. Тож, недовго роздумуючи, Леонід одержав благословення батьків і подався до своєї коханої у село Тернівку, що на Хмельниччині. А далі  все пішло, як і повинно бути. Спочатку відгуляли весілля у нареченої, а потім у жениха.

Одружившись, потихеньку почали планувати та будувати своє життя. Леонід закінчив автошколу та Мелітопольський сільськогосподарський технікум. Леонід Павлович вважався у радгоспі «Ювілейний» цінним працівником. Працював водієм, трактористом-комбайнером, механіком і навіть бригадиром молочнотоварної ферми. Так вже вийшло — туди, де було сутужно із кадрами або ж треба було підняти продуктивність сільськогосподарських галузей, словом, на відстаючі ділянки роботи, дирекція радгоспу направляла саме комуніста Гришина Леоніда Павловича. Тож державних нагород у нього  вистачає. Марія Йосипівна була зайнята на різних роботах. Працювала від зорі до зорі. Траплялося не раз таке, що по три-чотири дні жила із такими, як і вона, дівчатами у Мелітополі біля вагонів із добривами, будівельними матеріалами та іншими скарбами для нужд радгоспу. Вантажили, розвантажували і таке інше. Як там не було, важко чи легко, а на роботу — з піснями, і з роботи — з піснями. Вона говорить, що праця — то є перша потреба життя, а сенс життя — то любима сім’я, коханий чоловік, двоє синочків, внуки, а їх у подружжя вже трійко, та правнуки.

Здається, люди похилого віку повинні скаржитися на своє минуле життя, бо воно і справді було не з легких, але це не про подружжя Гришиних. Єдине, про що із болем і тривогою, поглядаючи на свого чоловіка, згадує господарка дому, тяжкий недуг чоловіка, який декілька років тому мало не залишив її вдовою. Хвилювання за свого чоловіка для неї не пройшло безслідно — в неї стався інсульт. Слава Богу, все минулося.
І такий собі приходить на думку висновок: подружжя Гришиних — це типова українська сім’я, де переважують піклування один про одного, працелюбність, щедрість, взаємоповага. Та найбільше багатство — це їхня красива душа, яка протягом 56 років не дає згаснути найкращому із всіх почуттів — любові один до одного. Вона як якір не тільки для них, а і для їхніх дітей, внуків, правнуків. 4 лютого виповнюється 56 років їхньому подружньому життю. Літа, як бистрі води, їх вже не повернути назад. Ви разом плакали, ви разом сміялися, хворіли і одужували. Тож нехай ваше життя перетвориться на тиху гавань, де панують здоров’я, взаєморозуміння та звичайне сімейне щастя.

Н. ШПАК, с.М.Горького

Шановні наші читачі! До Міжнародного дня сімї, кохання та вірності, який відзначатиметься 15 травня 2017 року, редакцією «Слова» оголошено конкурс творчих робіт серед передплатників «Золото найвищої проби».
Запрошуємо передплатників «СТ»до написання творів про історії кохання подружжів, що уже відсвяткували 50-річчя спільного життя або цю щасливу дату відзначатимуть у 2017 році.
Автор кращої роботи отримає у подарунок СМАРТФОН.

Нагадаємо: закінчення прийому робіт: 15 березня 2017 року.

Наша електронна адреса: akimovka-st@yandex.ua

Редакційні телефони: 9-18-32 або 098-925-22-89


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.