25 ноября 2016 Акимовка 31  0 

ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ


06aЩороку, в четверту суботу листопада, в День пам’яті жертв голодоморів в Україні, відбувається всеукраїнська акція «Запали свічку» в пам’ять про мільйони наших співвітчизників, які загинули від штучного голоду 1921-22 рр., 1946-47 рр., Голодомору 1932-33 років.

Запалена свічка – це символічний зв’язок між поколіннями, нагадування про вищу цінність людського життя та людської пам’яті, про те, що робить нас людьми, а не бездушними манкуртами. Свіча пам’яті символізує глибоку національну скорботу, але й водночас і національну єдність, готовність Українського народу пройти через тяжкі випробування сьогодення, відстояти свою волю та незалежність, право вклонятися могилам своїх предків.
Закликаємо всіх небайдужих жителів області 25 листопада 2016 року о 16.00 запалити свічку дома на підвіконні, в церкві, біля пам’ятників та пам’ятних знаків жертвам голодоморів, вшанувати пам’ять мільйонів безневинно загиблих українців.

Весна 33-го, сонце в зеніті

Дуже часто розповідала про своє дитинство моя бабуся. Переживши важкі часи голодомору і втративши шістьох братів та сестер, які померли від голоду і тифу, вона знала ціну життю. На її очах гинули люди, дорослі й малі. Батьки ховали своїх діток в городі. А решту загиблих забирали візники і ховали у братській  могилі. Копаючись у горах сміття по звалищах, шукали їжу. Бо кожний хотів жити. А раптом вдача посміхнеться? Сотні, тисячі, мільйони невинних людей віддали Богу свої душі. По спогадах, які неможливо забути, брат бабусі написав вірша, він повністю відображає ті страшні події.

Ірина МАРЧЕНКО

На вулицях пухлі й обшарпані діти.

Як тіні снують, по смітниках ходять.

Шукають-шукають, але не знаходять,

Нічого такого, щоб голод убавить.

А сонце і голод, мов пресом, їх давить.

Очі туманні, очі бездумні,

І вираз обличчя тупий і безумний.

Страшно дивитись в стражденні ці очі.

І так кожен день, від ранку до ночі.

Сусіда Кузьму на печі рознесло.

Сморід снує над здурілим селом.

А он на городі двоє хлоп’ят,

Ноги розпухли до самих до п’ят.

Рани відкрились, немов від ножа,

Струмочки води з ран тих біжать.

Мов привиди бродять,

Картоплю торішню шукають вони.

Длубають ямки, як серце своє.

То що там зосталось, ну що вже там є?

Зрідка знайдуть картоплину одну,

Несуть, як святиню, її до вогню.

Картопля та мерзла плаче водою.

Вимушує душу хлоп’яток ізгоїв.

Ділять ту картоплину до крихти,

Бо мозок ще рветься, ще хоче пожити.

Ще он придибав один безнадійний,

То братик Тимошка малий двоюрідний.

Тепер картоплину ту ділять на трьох.

Чому ж вождь народів малим ще не здох?

У сусіда під муром, немов би причинна,

Пухлою рукою махає дівчина.

До рота несе вона руку порожню,

По рухах по тих зрозуміть її можна.

Та замкнене коло, голодне й страшне,

Невблаганну смерть лиш в домівку несе.

Діти чим винні тобі, вождь ти наш, звіре?

Варвар, бандит ти, злодій, вузовіре.

У муках голодних чому ти їх мориш?

Як мухи вмирають від голоду люди,

На вулицях, в хаті, у полі і всюди.

А ранком підвода важка і скрипуча

Звозить на цвинтар отих невезучих.

Хоронять без прощень, вінків й домовин

Тих, хто погасли без ніяких провин.

В яму загальну складають усіх,

Страшно дивитись на мертвих й живих.

Он пухлого дядька Федька Ратая

Підвода на цвинтар прийшла забирать.

А він ще не мертвий, а він ще живий.

Шепче до хлопців: «Куди ж ви, куди?»

Людину ще теплу, людину живу

Тягнуть, щоб кинуть в могилу сиру.

Пам’ять цю стигне престрашний той рік,

Котрого не в силі забути повік.

Я таврую вождя і тих, що при ньому.

Котрі згубили людей мільйони.

Дім’ян Неклеса

 


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.