6 июля 2015 Район 73  0 

Галаксівські ярки


9Славу і гордість нашого краю не одне десятиліття поспіль підтримували багатотисячні отари овець. Завезена на початку ХІХ століття німецьким колоністом Філібером австралійська порода овець-мериносів склала основу економіки двох наступних століть. На жаль, сьогодні це вже історія, і про атманайські отари овець нагадують тільки бетонні постаті чабана і трьох круторогих баранів на постаменті, записи у трудових книжках стригалів та чабанів і гранітна дошка на місцевому будинку культури, на якій висічені портрети і імена п’яти чабанів — Героїв Соціалістичної праці. Дуже хотілося б заперечити самій собі і сказати, що таки ні, сьогодні відроджується галузь вівчарства — он же і у Азовському (Кирилівці-ІІ) у фермерському господарстві розводять овець, і ось же до пана Гороховського журналісти напросилися спеціально на стрижку овець… Та це, скоріш за все, не відродження, а утримання від забуття галузі і ностальгія за справою, у яку вкладено часточку власного серця…
Сьогодні фермерське господарство «Галакс», яке очолює молодший Гороховський — Сергій Олексійович, в основному спеціалізується на виробництві зернових. Зо три сотні гектарів власних і орендованих земель за допомогою пристойного машинно-тракторного парку обробляють батько Олексій Олексійович і син Сергій Олексійович. Найбільше навантаження у сільськогосподарському коловороті бере на себе Гороховський молодший — він кермує і тракторами, і комбайном, і пресопідборщиком. Коли треба, ремонтує техніку, підходять строки — паше, сіє, косить. Батько завжди поруч, і теж від сина не відстає, ще й порадою підтримає. Влітку, у найгарячішу хліборобську пору, щороку їм допомагали старші онуки Олексія Олексійовича — діти обох доньок (у керівника господарства синові виповнилося тільки 9 рочків). Едуард і Володя щороку готують складські приміщення і площадки під бурти, самостійно звозять збіжжя на зберігання, очищають і відвантажують його. Тож, як казав із щасливою посмішкою наш гід Олексій Олексійович, його господарство повністю відповідає абревіатурі «СФГ» — сімейне фермерське господарство.
— Дружина моя, Галя — то наш із сином надійний тил і перші три літери назви господарства. Ще на етапі реєстрації з Божої ласки ми склали сімейну піктограму «Галина, Алексей, Сергей». Ось так і рухається вперед наш «Галакс», молодші онуки підростають. Справимося із взятими на себе зобов’язаннями!
От тільки б не експериментували над нами і над результатами нашої праці. Наші внутрішні (селянські) запаси закінчуються, а витримати навантаження курсу іноземної валюти у ціні кожної тонни палива, кожного кілограму добрив нам хліборобам важко. А при пропонованій закупівельній ціні на пшеницю 2650 гривень це просто не реально. А «з коліс» таки продавати доведеться, щоб обігові кошти на «горючку» на жнива були. Ось ви помітили — сьогодні дизельне паливо 19,50. Знизилося на 50 копійок. Уже не погано, — говорив нам, а радше розмірковував для себе, Олексій Олексійович дорогою до овець.
На жаль, не можна це місце назвати вівчарнею, бо це є просто місце притулку для породистих мериносів асканійської і австралійської порід. Це так одразу впадає в око, що господар помітив наше здивування і, глибоко видихнувши, почав нову розповідь:
— Мій батько, царство йому небесне, у племзаводі був і хліборобом, і стригалем. Всі свої трудові роки він міняв кермо на стригальські ножиці. Я й сам у радгоспі дев’ять сезонів підряд стриг овець, мій брат Анатолій — п’ятнадцять. У нас вдома завжди були вівці. І тоді, на початку дев’яностих, я просто не міг собі й уявити, що ось так все обернеться. Проте, всі роки просто для себе підтримував племінну породу своїх ярочок. Поступово трудова звичка переросла у офіційний вид діяльності нашого із сином підприємства — племінне розведення овець. Тільки серце моє крається щоразу, як підходжу до кошари. Ви ж самі бачите, як тільки поголів’я стада почало зростати, вирішили ми по закону оформити територію під цю сімейну справу, і одночасно із виробництвом почали процес оформлення землі. І ось уже більше семи років не можу законно відвести ці 60 соток землі. Ви ж самі бачите! На самому початку виробництва у мене очі світилися, руки самі знаходили собі роботу – почав будувати стаціонарну кошару, а результат перед вами, — із сумом у голосі продовжував свою розповідь Олексій Олексійович, підводячи нас до своїх улюбленців.
За пару кроків його зір враз засвітився невимовною любов’ю, настрій одразу ж змінився, у голосі з’явилися лагідно-теплі нотки — це ми зайшли у кошару. Сполохані вівці (стрижені і не стрижені вперемішку) одразу збилися до кучі живою стіною, та ось із неї наперед витиснувся найбільший самець і почав рух на голос господаря. Наш гід теж рушив йому назустріч і зі словами «Привіт, Савелію!» — почав лагідно чухати живе руно на тоненьких, але таких міцних ногах. А тваринка щиро підставляла під кремезні і такі лагідні руки свою породисту мордочку. «Це наш Савелій, можна сказати, головний і майже ручний. Тільки я заходжу у кошару, маю із ним поручкатися, інакше буде лобом тицятися і бодатися із докором «Ти що мене не помічаєш? Я ж Савелій!». Ось так і живе наша невелика отара. Маємо сотню голів. Стадо поступово омолоджується (ми на власні очі спостерігали, як ягнята терлися біля материних ніг, а найменші за будь-якої нагоди намагалися дістатися до материнського молока).
Ми завітали у господарство саме під час стрижки овець. Колись це була найгарячіша пора у племзаводі, а тепер господар самотужки справляється із таким об’ємом роботи, а у день нашого приїзду йому на допомогу прийшли дві сусідки — знані стригалі Тамара Миколаївна Бровинська та Юлія Ткаченко. Жінки лише на пару хвилин зробили передишку, щоб повідомити, що стригальством займаються все своє життя. До початку подій на сході країни щороку їх запрошували на стрижку у господарства під Київ, до Дніпропетровської області, у Волноваху, Пологи. У Дніпропетровську функціонує навчальна база для стригалів, і наші земляки періодично навчають стригалів-початківців премудростям справи, яка ледь не зникла із професійного поля України.
Дорогою на Якимівку Олексій Олексійович продовжував розповідати про сімейне господарство і показував рівні чисті пшеничні поля, на які от-от зайде збиральна техніка. Трохи згодом у полі ми побачили трактор, яким культивували добрячий клин пару.
— А це ось і син мій, вчора закінчив лаштувати комбайн, а сьогодні погода дала змогу обробити пари, бо після гарного дощу бур’ян розкошує. Без парів у нашій кліматичній зоні не можна, — продовжував наш співрозмовник. — Така кількість дощів, як цього року, у нас буває один раз на 4-5 років, а пар — то гарантований врожай зернових на наступний рік. А зараз ми ще й накопичену вологу прибережемо.
Коли під’їхав трактор, із нього до нас підійшов високий, красивий молодий чоловік, трохи ніяковіючи, привітався із журналістами і з ходу почав обговорювати із Олексієм Олексійовичем невідкладні питання, що стосувалися умов і строків хліборобського циклу. Ми тільки і встигли, що впіймати момент, щоб сфотографувати їх разом біля сталевого коня на благодатному клаптику землі, яку так трепетно і ретельно обробляють із року в рік батько й син Гороховські.
Т.БЕЛИМЕНКО
Фото Р.БАЧУРІНА


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.