30 июня 2015 Район 32  0 

У радості і у горі — у родинному колі


16Вже не перший раз за останні роки журналістський екіпаж районної газети відгукується на запрошення мешканців атманайської громади побувати на їхній землі. Цього разу нас запросив Олексій Олексійович Гороховський. Ми завжди залюбки відгукуємося, адже із таких місцевих відряджень привозимо силу-силенну вражень і нових знайомств, що потім обов’язково виникає дилема: де знайти стільки місця на газетних шпальтах, щоб розповісти про всіх і поділитися із усіма частинкою тієї світлої щирості, якою діляться наші земляки. Цього разу до Атманаю ми вирішили добиратися на маршрутному таксі. Вийшовши із нього біля величезного грибка-зупинки, ми поринули у просто казковий світ вихованості: усі, кому ми йшли назустріч, із посмішкою віталися із приїжджими. Навколо буяло розмаїття літніх квітів, щедро напоєних цьогорічними дощами, та приборкана зелень (це атманайці із числа безробітних, у рамках місцевої програми організації громадських робіт, навели порядки у центрі села). Збираючись у дорогу, ми, як годиться, зв’язувалися із сільським головою Ігорем Станіславовичем Сажнєвим, і хоч він нині у відпустці, та не втримався і похвалився, що ось уже кілька років поспіль на території діє чимало місцевих програм, які фінансуються із сільського бюджету. Дієвою і відчутною уже другий рік поспіль стала програма надання адресної матеріальної допомоги громадянам за їх особистими зверненнями до сільради. Зустрівшись із головним бухгалтером сільської ради Наталею Федорівною Власюк, ми розпочали розмову саме із цього питання.
Вона, як фаховий спеціаліст, швиденько у цифрах зробила повний розклад фінансування усіх одинадцяти місцевих програм, у тому числі і підтримки районних засобів інформації (щиро дякуємо за це атманайській громаді). Пані Наталя не без гордості повідомила нам, що лише у поточному році п’ятнадцятьом особам зараховано на їхні рахунки по 882 гривні (75% від встановленого прожиткового мінімуму на одну особу у розрахунку на місяць). Ще у середині червня прийнято рішення сесії про надання такої ж допомоги ще тринадцятьом особам — днями кошти будуть зараховані на картки. Окремо прийнята програма підтримки сімей учасників АТО — сімом землякам зараховано по одній тисячі гривень. Загальна сума виплачених коштів з початку року склала 31698 гривень. Вражаюче, тож нам, журналістам, захотілося зустрітися із отримувачами атманайської матеріальної допомоги, і ми вирішили помандрувати вулицями села.
У затінку виноградної лози біля під’їзду двоповерхового будинку відпочивав солідний чолов’яга. Він представився Миколою Івановичем Ніненком. До нього ми й звернулися із запитанням, чи знає він про те, що у сільраді можна отримати матеріальну допомогу.
— Знаю я, знає і моя дружина. Дякуючи саме цій допомозі та підтримці родини сина Івана нині і виживаємо. Два роки тому дружині у запорізькій лікарні замінили колінний суглоб. Операція обійшлася аж у сорок тисяч гривень. Довелося брати кредит — тепер із пенсії виплачуємо. Тож звернулися у сільраду за матеріальною допомогою. Все-таки 882 гривні для родини із двох пенсіонерів — відчутна допомога, бо сплачувати кредит ще треба цілий рік, — із сумом у голосі розмірено говорив наш співрозмовник. Повеселів він тільки тоді, коли біля нього присіла тендітна жіночка — дружина Зінаїда Аппасівна. Наша нова знайома підтримала розповідь чоловіка. На запитання, чи давно разом, чоловік на правах господаря із гордістю повідомив:
— У п’ятницю, 26 числа, якраз буде 50 років, як ми разом.
— Золоте весілля?
— Із моїм золотком уже добралися до золотого й весілля, — і щаслива посмішка поселилася на обличчі Миколи Івановича.
— Відзначати будете? — не відставали ми
— Донька із Криму приїхала, син із родиною надійдуть обов’язково. То й буде наше свято. От тільки шкода, що онуці із Криму немає змоги приїхати. Їй 24 роки, вона знайшла своє щастя — вийшла заміж, змінила прізвище… І тепер це стало великою проблемою при перетині кордону… Кому це все треба? — щирою рікою лилася розповідь дружини-матері. Риторичні питання гнітюче повисли у повітрі.
Повеселішали наші співрозмовники тільки тоді, як згадали молоді роки. Роки, коли Микола, який мешкав із батьками на 4-ому відділенні, через атманайську «камчатку» кожного дня добирався на роботу спочатку каменщика-пічника, а потім на тракторну бригаду — має 44 роки механізаторського стажу. На місцевій «камчатці» тоді проживало п’ять сімей. Родини хоч і були багатодітні, та дівчат було тільки дві. От одну, доньку чабана Аппаса Садикова — Зіну, і вподобав собі Микола. Після армії побралися. Це був 1965 рік. Житло племзавод виділив спочатку із старого фонду у інтернаті. А коли вже з’явилися діти, коли три сезони підряд з’їздив у відрядження на Цілину (атманайський племзавод «Комуніст» співпрацював із племзаводом «Рубановський» у Казахстані, і жнивував тоді, у 1968-ому і 69-ому, наш герой аж до першого снігу і добрячих холодів), вже після цього й перебралися Ніненки на вулицю Матросова. Молода дружина починала із робітничої кооперації у Атманаї, а коли відбулося об’єднання уже сільської кооперації, стала працювати обліковцем-лаборантом на молочнотоварній фермі аж до самої пенсії.
Дивлячись на цю подружню пару, не хочеться лічити їхні роки. Однак літа беруть своє — ось уже із господарства лишилась тільки пара десятків домашньої птиці, а всім іншим необхідним забезпечує батьків син Іван. Донька Олександра на період відпустки приїздить допомагати батькам. І нам, зовсім незнайомим людям, просто на підсвідомому рівні було приємно відчувати силу справжнього родинного виховання і турботи один за одним.
Ми вітали ювілярів напередодні золотого весілля особисто, а тепер через газету ще раз зичимо добра і здоров’я родинному гнізду Ніненків із Атманаю. І миру всім!


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.