4 июня 2015 Район 76  0 

Такою Вони залишились у нашій пам’яті


У 1918 році у маленькому селі зі смішною назвою «Дом узла» Херсонської області у багатодітній сім’ї Савелія і Килини Ходус народилась донечка Марійка.

IMG_2889[1]-1

Нема де правди діти, у той час Україна переживала нелегкі часи та не найкращій свій період. Йшла визвольна війна. Народ був скалічений духовно, національно, культурно і соціально. Тож нашій героїні було у той час не до школи. З 8 років пасла корів, а основними знаряддями її були не ручка і олівець, а батіг, вили і граблі. Але тяга до знань була настільки сильною, що вона змогла осилити ази науки, навчилася читати, писати і рахувати. Левову долю молодого життя забирала важка і не дівоча праця. Тож обставини вимусили Марію рано стати дорослою. У 17 років дівчину послали на курси піонерських вожатих, а по закінченню вона була направлена до школи для роботи із дітьми.

1935 рік. «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», «всё выше и выше и выше», — лунало по всій країні. Атмосфера того часу проглядалась у лозунгах, закликах. Стахановські, комсомольські, піонерські рухи, навіть був такий собі для малечі рух «жовтенята — гайдарчата». Заклики, які спускалися зверху, не обговорювалися. «В небо» — значить «в небо», «Піонери, будьте готові» і вони дружно відповідали: «Завжди готові».

І з цього часу Марію Савеліївну сміло можна називати підкорювачем повітряного простору. А чому? Тому що працюючи із дітьми їй довелося разом із піонерами літати на «кукурудзниках». Перші літаки були в диковину не тільки дітям, але і самій вожатій. Діти боялися навіть близько підходити до літака, а треба було ще і летіти. Тож, не подаючи виду та переборюючи свій страх, дівчина разом із піонерами підкорювала небо.

1939 рік. Марія зустріла своє єдине кохання всього життя — гарного і працьовитого хлопця Миколу, та і пов’язала із ним свою долю. Незабаром родилася донечка Діна.
Та в коротке і щасливе сімейне життя, як вихор, увірвалася війна, перетворивши в одну хвилину його на пекло. Миколу забрали на фронт. Раптом, після двох років перебування його на війні рідним прийшла звістка, що Микола знаходиться у полоні у Дніпропетровську. Марія Савеліївна, залишивши доньку на рідних та знайшовши ще двох жінок, чиї чоловіки знаходилися теж в полоні, відправилася до Дніпропетровська. Ох і довга ж була дорога. Пішки дійшли до Мелітополя, а звідти у «телячому вагоні» вантажного потягу доїхали до Запоріжжя. Зморені, вимучені вийшли на перон… і розгубились. Куди йти? У кого питати? Де взявся тільки німець. «Ту-ту, Дніпропетровськ?» На знак згоди перелякано закивали головами. Він доправив жінок до комендатури, де їх зустрів німецький офіцер і перекладачка. Розпитали про ціль поїздки, дали перепустки, а потім підвели до дзеркала, в якому жінки побачили свої замурзані обличчя, і дали їм змогу вмитися.

У такому ж «телячому вагоні» доїхали до Дніпропетровська. Винайшли тимчасове житло, залишили свої торби та й пішли до табору. За колючим дротом знаходились десятки тисяч полонених. Знаючі люди підказали, що у натовп не можна ходити, бо у тісняві можуть задавити або затоптати. А ще треба що є сили і духу кричати: «З Іванівського району є хто?» Кричали і звали до хрипоти. Подругам пощастило більше, вони побачили своїх чоловіків, а Марія — ні. Але вона і не збиралася відступати, не побачивши свого Миколу.

На другий день прийшли вдосвіта, щоб побачити, куди ж полонених будуть гнати на роботу. Біль стискав груди, хотілося кричати від безсилля, плакати і ридати, проклинати цю війну, на чім білий світ стоїть, коли вони бачили, як худі, змарнілі, виснажені солдати вантажили і перекочували колоди. Марія до потемніння в очах вдивлялася в обличчя полонених, шукаючи поглядом свого коханого, та так і не знайшла. Від відчаю і розпачу у жінки одна за одною котилися сльози по щоках. І тут до неї підійшов німець і показав їй, де знаходиться її чоловік. Навіть дав казанок та дозволив жінкам приготувати їжу для своїх чоловіків. П’ять днів Марія не відходила від огорожі, дарма що їх розділяв колючий дріт. Тільки б бути поруч зі своїм милим та коханим Миколою.

Жіночий інстинкт спрацював сам собою. Марія наважилась підійти до того німця і попросила, щоб він відпустив її чоловіка. І можна сказати, що їй несказанно повезло — чи то німець зустрівся добрий, а може її сміливість і впевненість зіграли свою рокову роль і допомогли Марії. За валянки, кожух і грілку самогону викупила чоловіка з полону. Викупити-то вику пила, а ще треба було забрати його зі строю. Німець повчав її, що коли будуть гнати полонених, щоб вона йшла поряд із чоловіком. Він подасть їй умовний знак, коли вони повинні відділитись від колони. І ось женуть полонених, страх сковує рухи, навкруги німці із собаками. «Шнель, шнель», доноситься то спереду, то позаду, то збоку. А Микола їй говорить: «Ти приїхала за своєю і моєю смертю. Був у нас такий випадок, виштовхали чоловіка із жінкою з натовпу і на очах у всіх тут же і розстріляли». На що Марія тихо відповіла: «Нехай стріляють, головне, що я тебе побачила, тепер мені і смерть не страшна».

Німець не обдурив. Втеча вдалася. Відійшли від міста кілометрів п’ять. Сутеніло. Попросилися у крайню хату на ночівлю. Лягли прямо на підлозі на солому. Тільки вляглись, а тут, як на гріх, нечиста принесла поліцая. Що робити? Напоїли непроханого гостя самогоном, він і забув де був, чого приходив і кого бачив.

Ранком господиня дому, переодягнувши Миколу у жіночий одяг, пов’язавши йому на голову велику хустину, випроводила їх у дорогу. Йшли не озираючись. Аж раптом, як із під землі, виросли румуни. Не встигли навіть заховатися. Питають: «Хто такі і куди направляєтесь?» Марія Савеліївна, зібравши всю свою волю і страх у кулак, впевнено відповіла, що вони із мамою йдуть до лікарні, бо в мами дуже розболілися зуби. Повірили, ще й підвезли по путі до наступного населеного пункту. А далі вже добиралися як прийдеться — і возами, і своїми ногами.

Нарешті вдома. Що тут почалося! Галас здійнявся на всю хату, всі плачуть, голосять, не вірять своїм очам. Як таке можливо, щоб із полону і від німців, і від румунів живими та неушкодженими повернулися.

Більше року Микола пробув дома, а коли наступив переломний період у війні, його знову відправили на фронт. У 1945 році Батраченко Микола загинув у Берліні, згорів заживо в танку, не доживши три дні до Перемоги. Син Віктор так ніколи і не побачив свого батька.

Після війни Батраченко Марія Савеліївна із двома дітьми переїхала до нашого села. Бралася за любу роботу, тільки б вижити і прокормити та підняти дітей. Дуже була беручкою до роботи. У руках у неї все горіло і кипіло. Рішуча, швидка, енергійна, а натомість любляча мама, лагідна бабуся і прабабуся. Такою вона залишилась у нашій пам’яті.

8 червня 2009 року, всього за день до 91-річчя, перестало битися її велике, багатостраждальне вдовине серце.

Зі слів доньки
Діни ВИСОЦЬКОЇ


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.